Четвер, 14.12.2017, 07:24
Вітаю Вас Гість | RSS

Сектор культури та туризму Решетилівської райдержадміністрації

Каталог файлів

Головна » Файли » Мої файли

У храмі Івана Гончара
27.03.2017, 14:05

Наші витоки, наші скарби

У храмі Івана Гончара

Іва́н Мака́рович Гонча́р (* 27 січня 1911, Лип'янка, Шполянський район, Черкаська область — † 18 червня1993, Київ) — український скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер.

Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1989). 1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу. 1931–1936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка». За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, має високі урядові нагороди.

Працюючи в різних жанрах мистецтва, Іван Макарович упродовж десятиліть збирав по всій Україні зразки народних виробів, які становлять пізнавальну і естетичну цінність, і створив унікальний музей, що тепер має статус Національного і постійно поповнюється новими експонатами, щорічно приймає тисячі відвідувачів, є важливим осередком культурологічного життя столиці. Музей розміщений за адресою: м.Київ, вул. Лаврська, 19.

Десь в середині 60-х років минулого століття, коли я був студентом і навідався якось з Полтави у своє село Хрещате, що в Решетилівському районі, то почув від сусідів таку собі новину. Незадовго перед цим тут однієї літньої днини появився незнайомий, уже не молодий і, як на той час, гарно вбраний чоловік. Він явно намагався поспілкуватися хоча б з кимось із місцевих жителів, але у післяобідню пору вулиці і двори стояли безлюдними.

Приїжджий оглядався. Нарешті від крайньої хати (вдови Палажки Варв’янської) у його бік приспішила молода жінка. То була Марійка Жиголишина. За сільським звичаєм, першою привітавшись, вона не наважувалася стати на балачку з незнайомцем, а лише коротко відзивалася на його запитання і повернула у споришевий двір своєї матері. Прибулий спитав уже вслід:

А скажіть, ваше село у війну горіло?

Ой, горіло , дядьку, горіло, - тільки й долинуло у відповідь.

На той час із сусідньої оселі вийшов старий чоловік (дід Денис).

Дід як дід: сива борода, в руках вишмульгана вишнева палиця, сіра полотняна сорочка з домотканого полотна, картуз зі слідами висохлого поту на обручі. Здавалося, цей уже щось розкаже…

А приїжджому треба було розпитати , чи знайдуться у цьому селі давньої роботи рушники, килими, посуд, картини і все-все, витворене умілими руками тутешніх трударів, що для них тепер воно , може, і втратило цінність, але являє інтерес для збирачів і поціновувачів культурних надбань народу, тобто - речей для музею. Та натомість він змушений був тактовно вислуховувати, як охочий до розмов дід розповідав про своє колишнє господарювання на хуторі, де в його хаті водилися і посуд - дерев’яний, череп’яний, фарфоровий, і кахельна піч з півнями та голубами на комині, і ще багато дечого гарного. А баба з дочками на розцяцькованих прядках і верстаті пряли, ткали, гаптували. Навіть ступа у нього була різьблена, оздоблена візерунками. Але те його господарство розтягли «харцизяки», а сім’ю вигнали аж на Донбас, звідки він вернувся вже при німцеві. Згадав він і те, як окупанти при відступі підпалювали село і всі оселі старожилів вигоріли, а неушкодженими( але розграбованими) лишилися тільки хати переселенців з хуторів, - «гляньте на широкі вулиці, всі вони рівненькі, однакові, у молодих садочках і цілі», - бо тоді тут почали вибухати в охопленій вогнем Мелащиній клуні забуті боєприпаси, а це перелякало німців, і ті вшилися, прийнявши вибухи за артобстріли красних. Зрештою дід підсумував, що в селі навряд чи щось лишилося достойне музею, а от у сусідніх селах ще можна чимось поживитися. Бо і недавно бачив, як калениківські баби до церкви наряджалися по-старомодному: і сорочки вишиті, і плахти, і корсетки, і пояси. Та, зиркнувши з-під козирка вглиб села, дід змінив тему.

- А он наш голова колгоспу на бричці їде, він вас може підвезти у Каленики чи й у Сухорабівку, бо там наша сільрада.

Справді, голова , вгледівши інтелігентного, одягнутого по-городському незнайомця, і , мабуть, прийнявши його за якогось уповноваженого чи кореспондента, зупинив свій транспорт. А дід ще довго вдивлявся вслід бричці і досадував, що мало йому вдалося поспілкуватися з вченою людиною. Навіть не взнав, хто він.

Може, ти, онуче, скажеш? – запитав він при зустрічі мене. - Ти з такими, здається, водишся.

Ні, не знаю, - відказав я та й забув про ті розмови.

Але цю історію-неісторію нагадав мені невдовзі сам приїжджий. Так-так, отой загадковий для хрещатівців відвідувач села, що намагався знайти тут щось для музею. Того ж літа , будучи в Києві, я випадково зустрівся зі своєю землячкою( родом із Сагайдака), студенткою університету Надією Кір’ян, яка вже тоді проявила себе талановитою поетесою і перекладачкою, палким патріотом всього українського. Надя, як виявилося, з друзями саме зібралася у якийсь цікавий музей , і я , звісно, разом зі своїм супутником, юним поетом з Чернігова Мишком Кушніренком, пристав до цього гурту.

І ось ми, минувши Києво-Печерську лавру, стоїмо перед незвичайної архітектури двоповерховим особняком, що ніби вирвався з висотного масиву будівель на певний простір, аби показати себе небайдужим споглядачам. Хтось з присутніх вже тут був, очевидно, не раз, бо взявся пояснювати:

- В цьому будинку – музей, майстерня і житло Івана Макаровича Гончара - художника, скульптора, етнографа, графіка і ще …ще… Самого господаря вдома можемо не застати, але все одно нас тут приймуть і почуємо його розповідь, хоч із магнітофона…

Експозиція відкрилась уже за порогом. Я досі не бачив такої кількості, такого різноманіття речей. Рушники, зразки одягу, ікони, картини, посуд, музичні інструменти, писанки, різьба по дереву, килими, плетиво… Враження тісноти створювалося не лише багатством експонатів, а передовсім через відчуття присутності тут різних епох і різних місцевостей нашої великої Батьківщини. Простота і буденність їх в цім зібранні набула якогось промовистого одухотворення , зацікавленості. Хто ж зумів так піднести отут їхню цінність, вказав на високе значення і призначення? До нас привітно усміхався господар цього багатства. Він і був нам гостинним гідом та консультантом.

Не буду повторювати, що розповідав нам Іван Макарович. Скажу лише, що тоді кожен вийшов звідси якщо не іншою людиною, то просвітленою, опроміненим якимось досі незнаним сяйвом, із виразним усвідомленням, хто ми є і ким маємо бути. Принаймні таким почувався я, бо на те були особливі причини…

Ознайомивши зі своїм музеєм, господар почав знайомитися з гостями: хто вони, звідки.

А я щойно повернувся з експедиції по вашій Полтавщині,- звернувся він до мене. – Ви з якого району? А з села якого? Так я був у Хрещатому. Тільки там , на жаль, нічого не знайшов, бо сказали ваші земляки, що село у війну вигоріло. Та й у переселенців мало що залишається для нас. Не дощенту, кажете, згоріло? Щось уціліло з давнього рукоділля? То й добре, зберігайте що цінніше., а по змозі і з нами поділіться…

Аж тепер я згадав розповіді земляків про загадкового відвідувача Хрещатого, що цікавився у діда Дениса давніми виробами, достойними зберігання у музеї.

А тим часом Іван Макарович продовжував:

- А от у сусідніх селах мені пощастило більше. Крім рушників, у Калениках я знайшов ось це.

Він підняв коротку дерев’яну паличку з візерунчатими потовщеннями на кінцях.

Нехитра штука, але характерна: для мітки на хлібних виробах.

Справді, дрібничка, - подумалось мені, - та при цьому я згадав інститутські лекції по народознавству і пекарські вправності моєї бабусі, що пропечатувала-урізноманітнювала перед випічкою свої смаколики з різною начинкою, аби не сплутати, пригощаючи інших. А ще - дівоче ворожіння на вечорницях-складчинах : якому ж парубкові дістанеться заповітний, мічений шматок калити чи обрядовий коржик? От би – милому!...

- А із Сухорабівки у мене ось який сувенір, - Іван Макарович показав дві ложки , спарені кільцем.- Вони не розчіпаються, бо всі три елементи вистругані із суцільного грушевого бруса. Це оберіг, символ сімейної цілості. Як правило, таку річ дарували молодятам…

Трохи відступаючи, принагідно зауважу , що пізніше я не раз розповідав своїм знайомим про цей виріб, для мене гідний подиву і визнання, а нашому решетилівському умільцю Віктору Дяченку з моїх слів вдалося скопіювати його…

…Серед сухорабівських цікавих знахідок-раритетів, що запаспортизовані у музеї вже понад 50 років, є також невелика дерев’яна ікона «Христос-Вседержитель», роботи ХІХ століття, фото, датоване 1916 р., на якому стоїть парубок у вишиванці, високих чоботях, сивій смушевій шапці, з кисетом і люлькою при поясі. Стоїть і дозволяє нам читати тогочасність. Як і мальований портрет І пол. ХІХ ст., де красується предок Івана Савелі. Можна сказати, сімейної реліквії не пошкодував тоді цей, вже літній селянин, та при цьому, мабуть, не помилився, бо інакше навряд чи вона б збереглася досі. Та й по собі лишив( задокументував) добру пам'ять.

Але з цієї поїздки , - вів далі невтомний збирач народних творінь, - я привіз з вашого краю ціле диво. Подивуйтесь! - І його відкрите аскетичне обличчя аж засяяло.

Ми перейшли до сусідньої кімнатки, в тісну майстерню, заставлену, крім інших речей та скульптур, картинами із зображенням козака Мамая, де всюди він - з кобзою, при коні, озброєний. Одна з них - не менша метра в ширину - знаходилася ще на « операційному столі».

Реставрую. Ймовірно - це найстаріший в Україні варіант поширених колись портретів і замальовок легендарного народного персонажа. Знайшов у вашім Остап’ї, в старій клуні.

Пригадується, невдовзі в журналі «Народна творчість та етнографія» репродукція цієї картини, після реставрації, була вміщена з доволі розлогою розшифрованою текстовкою та коментарем власника знахідки.

Село Остап’є тоді входило до території Решетилівщини (тепер це – Великобагачанський район), і я мав нагоду перед новими друзями «повеличатися» скарбами рідного краю.

Принагідно зазначу, що в списку майже півсотні зібраних у цій місцевості експонатів, який мені люб’язно склав нинішній заступник директора музею І. Гончара Юрій Олексійович Мельничук, є цілий ряд

особливо цінних речей. Зокрема, вишивки, що відзначаються високим рівнем виконання, колоритністю, неповторністю узорів і давністю. Так, в оселі Пилипенків Іван Макарович знайшов рушник ще 1 пол. 19 ст. Цінні речі дістались також від остапівських жінок Козаченко Тетяни та Михайлець Явдохи. Стали експонатами і кілька зразків одягу, виявлених тут.

Чимало старовинних зразків рукоділля прийняв Іван Макарович і від решетилянок. В тім числі від Ленчик Варвари та Куниці Марії, а також жительки с. Голуби Іванюк Мар’яни Федорівни, 1913 року народження. Деякі дарувальники таких речей, що колись служили у побуті наших земляків, залишились безіменними: мабуть, все це через ту ж нашу скромність. Тож у записі про очіпок, так званий «чушка», шовковий, фіолетовий, на жовтій основі і добре збережений, хоч йому понад 120 років, вказано лише: «від Осаулки з Решетилівки». А про власників рушника роботи 18 ст. ( вісімнадцятого! ), знайденого в селі Глибока Балка, взагалі нічого не зазначено. Очевидно, його колишні господарі на запитання, кому ж дякувати за дарунок, як і «осаулка з Решетилівки», лише добродушно відмахнулися. Хоча ці вироби, колись повсякденного вжитку і практичного застосування, стали предметом пізнання і естетичного виміру наших предків.

Після мого тодішнього візиту кілька посилок з цікавими речами , про що повідомляв потім Іван Макарович( рушники, пояс, жіноча крайка та інше), надійшло також і з Хрещатого – від Бондарець Насті та її калениківського брата Василенка Антона. Отож у великій народній скарбниці, де натепер фонди налічують понад 30 тисяч експонатів, є вагома частка і наших людей. А цей заклад давно став народною святинею, своєрідним храмом, у якому матеріальні надбання переростають у скарби духовної культури і служать засобом морально-патріотичного гарту. Тут , як ніде більше, розумієш, що протягом всієї своєї історії наш народ оточував себе не лише зручністю, а й красою, і вже тому сам був красивим!...

Тісні зв’язки з музеєм, що носить звання Народного і ім’я свого творця та натхненника, підтримують тепер як прості наші цінителі прекрасного , так і професіонали – широко відомі в Україні решетилівські майстри рукоділля. Зокрема, члени мистецьких родин Бабенків, Пілюгіних, Шевчуків, Вакуленків, Іпатіїв, Деркачів, про що можна дізнатись від них самих. Їм є де вивчати надбання попередників і сучасних колег та демонструвати власні. А останнім часом у колах творців набрала резонансу поїздка у Київ поважної делегації нашого району для участі у обговоренні питання про внесення решетилівської вишивки у список культурної нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, куди, як відомо, заносяться лише шедеври творчості людства. Це досить серйозна заявка, бо Україна досі представлена у зазначеній солідній міжнародній організації, здається, лише в чотирьох номінаціях. Високопосадовці, відомі діячі культури і мистецтва, майстри народної творчості неспроста місцем свого збору і роботи обрали саме цей заклад. Будемо очікувати престижної події - високої відзнаки наших творців світовим співтовариством та посилення опікування та захисту їхньої галузі. Та вже тепер вони удостоїлися визнання, дотримуючись принципів новаторства, традиційності, спадкоємності і у справі виховання майбутньої творчої зміни. Знаково сприймалось на цьому зібранні й те, що юна вишивальниця Юлія Вакуленко показувала свій майстер-клас, переймаючи навики талановитої матері - Заслуженого майстра народної творчості України, викладача Решетилівського професійного художнього ліцею Вакуленко Надії Вікторівни. А на багатій виставці решетилівських умільців, приуроченій цій події, представляла свій рослинно-орнаментальний килим донька ще одного іменитого майстра Євгена Пілюгіна - молода , але вже титулована Ольга Пілюгіна.

А ще важливо: при цьому недвозначно домінувала істина, що не на порожньому місці наші здобутки. Вони в єднанні колективних зусиль і простих трударів, і великих сподвижників, яким був Іван Макарович Гончар.

Березень 2017 року Григорій Кошкалда

Містечко Решетилівка

Р.S. Іван Макарович відзначався надзвичайною чутливістю до своїх прихильників і дописувачів. Свідченням цього є і подані тут світлини із зображенням його робіт, надіслані колись автору цих спогадів.

«Іван Гонта перед стратою»

«Думи Івана Сірка»

Категорія: Мої файли | Додав: культура
Переглядів: 173 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Меню сайту
Категорії розділу
Пошук
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 36